Наш низенький уклін мужнім захисникам…
Наші ГЕРОЇ… Вони з першого дня війни мужньо боронять Україну, на яку 24 лютого вдерлись російські війська. Вони захищають рідну землю, свій народ, не шкодуючи сил і життя, протиставляючи другій армії світу справжній героїзм та відвагу.
…Руслану 42 роки. Він – батько двох дітей, людина непростої долі – нині лікується в одному з госпіталів Буковини.
Життя цього сільського роботящого чоловіка кардинально змінилося відтоді, як він уклав контракт на службу у ЗСУ. Військові будні, як і годиться, з кожним днем додавали йому впевненості в собі, у своїх силах, загартовували характер, змінювали пріоритети.
Ставши контрактником вже у зрілому віці, Руслану довелось багато що згадати з часів своєї строкової служби, під час якої випускник Сокирянського СПТУ опанував професію танкіста. Але… то були хоч і нелегкі, та все ж мирні армійські будні. А після 2014 року… на сході країни за лічені кілометри від наших позицій стоять війська ворожої армії, тримають бійців під прицілом снайпери, і, зрозуміло: то вже зовсім інша ситуація, інша служба…
За останні роки, перебуваючи в лавах армії за контрактом, Руслан зробив для себе немало відкриттів, багато що нового зрозумів – як у стосунках між людьми, так і в загальному світосприйнятті. А в останній декаді лютого цього року, коли відбулося широкомасштабне вторгнення російських військ в Україну, і Руслану Васильовичу, батько якого мешкає в селі Коболчин, і ще тисячам воїнів ЗСУ довелося збагнути усі жахливі реалії війни, яка 24.02 розпочалася на рідній українській землі…
Знав, що дома переживають, чекають вісточки, тому щодня хоч одним словом повідомляв: живий, все нормально. Але… через лічені дні батькове серце забилось у тривозі за сина, бо він… перестав виходити на зв’язок. Поїхав батько у відділення військкомату, щоб дали у військову частину, де служив Руслан, відповідний запит. Звідти спробували заспокоїти рідних: мовляв, боєць Левицький, напевне, розбив свій телефон, коли вибирався з танка. Відтак батько, відчуваючи недобре, не маючи сну і спокою у своїх переживаннях, спробував розвідати хоч щось про долю сина через інші канали.
Пошуки, які тривали більше тижня, дали результат: батькові повідомили, що Руслан – живий, що він лікується в одній з лікарень Житомира після важкого поранення, яке отримав у бою проти ворога на четвертий день війни…
–Я дуже вдячний Сокирянському міському голові Василю Васильовичу Козаку, до якого я звернувся за допомогою, щоб перевезти сина в госпіталь у нашу область, і він відразу розпорядився про виділення транспорту та про вирішення всіх інших питань, – розчулено говорить батько Руслана. – Сину потрібне тривале лікування. Він отримав контузію і важкі опіки ніг та рук, має осколки в тілі. Він майже два тижні в лікарні лежав у комі, тому й не міг мені дати про себе знати… Але спасибі Богові, що залишився живим, то надіємось, що поволі поправиться. Тим більше, що тепер уже він перебуває в госпіталі ближче до дому, і можемо його провідувати.
Спасибі мужньому танкісту за мужність! Батькові Руслана – за гарне виховання сина. Спасибі всім захисникам України за те, що мужньо боронять нашу країну, що готові віддати життя за її волю…
Сьогодні ця невелика розповідь – лише про одного представника нашої Сокирянщини, який під час нерівного бою в північному регіоні України горів у танку, але попри великі загрози життю зумів вижити. Без сумніву: варті того, щоб про них написати, щоб гордитись їхніми подвигами, ще десятки й сотні наших відважних земляків, які від початку війни виявляють мужність і героїзм у боротьбі проти знавіснілого ворога.
Хай Бог допоможе усім захисникам України наблизити день перемоги у цій жахливій війні! А ми, жителі Сокирянщини, всієї країни, хто чим може, допомагаємо і будемо допомагати українському війську здолати ворога.
Катерина Тищенко
Новини Сокирянщини – Північно-Бессарабський край в Україні