A
A
A
На Провідну неділю він прийшов з квітами і лампадками до покійного батька і полеглих побратимів
Робимо перші поступи на кладовищі, з церкви лунають дзвони, він падає навколішки і молиться за полеглих. Коли проходимо повз храм, то вголос звертається до небес: «Господи, хай би всі наші воїни повернулися живими!».
Він – один з тих бійців, який знає не з новин про гарячі точки України і що ж то таке – обороняти державу на нулі. Не боїться одягнути форму й вийти у ній в люди, однак пояснює, що йому не можна розголошувати ані імені, ані позивного. Тож назвемо нашого співрозмовника красивим українським іменем – Михайло.
– Чи вірив попереднім прогнозам щодо повномасштабного вторгнення рф?
– Я не вірив у це. Але повірив, коли перший танк знищив.
– Якими були твої дії 24.02, коли вже всі знають, що реально почалася збройна агресія проти України?
– Мені не вручали повістку. До військкомату пішов сам. Тому що хочу захищати Україну і тих людей, які з нами стоять, тих хлопців-побратимів. Хто, якщо не ми?..
Спочатку, 8 березня, опинився на полігоні у Старичах. І так трапилося, що після 10 числа нас обстріляли. Там, де я мав бути. Сам Бог мене врятував. Як? Не знаю, нас повернули назад до військкомату, ще добу спали на тих лавицях…
– Мав бодай якийсь попередній досвід?
– Служив у війську, був старшим сержантом. Може тричі тримав той автомат у руках. До повномасштабного вторгнення я був собі звичайним хлопцем, який любив грати у футбол, був на заробітках в Іспанії, працював на Калинівському ринку… Гадки не мав, що незабаром стану військовим.
У мене нема в підпорядкуванні солдатів. Нас як учили? Кожен за себе і водночас – один за всіх і всі за одного. Звісно, охоче ділюся своїм досвідом з новачками.
– Чому вирішив провідати полеглих побратимів?
– Зараз до тата хочу зайти і до своїх побратимів – Барса, Дави. Не пробачив би собі, якби не провідав їх, коли є в Чернівцях, маю змогу спати вдома в ліжку…
– Що допомагає солдатам вижити на нулі, як треба готуватися?
– Найперше – взяти пляшку води і побільше БК з собою. Не допускати перегріву кулемета, накривати його в дощ.
Важливо бути зібраним, не дзвонити до мами. І це буде хороший воїн. Тож пацани хай беруть води і нічого зайвого. Дрантя не беріть, бо то не потрібно ніколи у житті. Там все так летить щосекунди, кожну хвилину…
– Скільки часу був без душу?
– 4 місяці без душу, без нічого. Вийшли з болота з автоматами. Так, найголовніше – зброю тримайте при собі завжди. Старайтеся, щоб не намокла. Бо якщо падає дощ, то патрон у патронник не заходить – замерзає, коли взимку мінус 20. Якщо тепла пора року, то ще гірше буде. Сморід страшенний. У жодному разі не пити ту воду, бо там все в крові.
– А що пити, якщо нема нічого?
– Ліпше свій піт зняти.
– Що ці військові злочинці хочуть від України, чому вони тут, чи довелося з ними розмовляти?
– Якось, коли дали відсіч тим москалям, то вийшов з ними на зв’язок по рації й вони сказали: «Ми ждьом, пока дядя Вова здохнєт». Коли спитався, кого мають на увазі, то уточнили – що то за свого «вождя» кажуть.
Чотири дні було тихо, потім у них відбулася ротація і почали нас так крити тими градами, мінометами, саушками, що голову не можеш підняти. 27 діб сиділи без руху.
Загалом, таке пекло війни пройшов, що не дай, Боже, нікому такого. Сидиш в окопах і оце перший сніг, чоботів ще нема, а москалі лізуть, і лізуть.
– Як це – втрачати, коли сьогодні бачив людину, а тепер її нема?
– Дуже важко. Барс підірвався за 500 метрів від нас. Даву витягували… Не хочу говорити про це. Важко, дуже важко побратимів втрачати.
– Що допомагає триматися?
– Сила духу. І ваші молитви. Ваші молитви – це точно, це на 100-відсотків. Без ваших молитв ми б не вийшли звідти…
– Кажуть, що «поганий солдат, який не хоче бути генералом», якими є твої думки з цього приводу?
– Мене не цікавить кар’єра військового. Звання не цікавлять, важливіше – бути Людиною.
– Якою ти б хотів би бачити Україну після війни?
– Найголовніше, щоби були тут люди і щоб у людей було взаєморозуміння. А зараз приїжджаєш у Чернівці, а тут наче війни й нема, всім пофіг. А там – заїжджаєш і навіть хат нема, нічого нема. Але знаю, що ми проженемо ворога з нашої землі.
– Що саме нам допоможе прийти до перемоги?
– Найголовніше, щоби хлопці не боялися брати зброю в руки і разом ми переможемо. А якщо кожен почне тягнути у свій бік, як лебідь, рак і щука, то нічого путнього з того не вийде.
– Які маєш плани на перший день миру?
– О! Хотів би відпочити у невеличкій затоці у Криму. Це буде Україна. Встановимо свій прапор і скажемо: «Ми – з України!».
Ольга ШУПЕНЯ
Новини Чернівецької області
