Тетяна Сенжерівська, Ірина Беляєва, Майя Потьомкіна, Рита Садова
A
A
A
Обласний оздоровчий санаторій «Брусниця» на початку великої війни прихистив понад 100 вимушених переселенців
Наприкінці лютого і в березні минулого року, після розбійницького нападу російської федерації на Україну, потоки вимушених переселенців линули у більш-менш безпечні регіони держави, зокрема і на Буковину. Чи не кожне село прихистило по сотні-дві родин зі Сходу, Півдня, Центру… Санаторій «Брусниця», що розташований у селі Кальнівці, торік з певних причин уже не надавав медичні послуги більше року, тому приїжджих поселили у двох незадіяних корпусах, де у стислі строки силами місцевих майстрів здійснили поточний ремонт, замінили електропроводку. Для переселенців придбали 20 обігрівачів та бойлер для душу.
«Всюди добре, але вдома все таки краще», – зізнаються вимушено переміщені особи в санаторії «Брусниця»
Людей поселили у різних за величиною кімнатах, у яких розмістили від трьох до 15 ліжок. Добродії завезли продукти харчування. Їжу для людей готували на кухні санаторію, яка, до слова, теж не працювала останні п’ять років. Їжу для приїжджих готували працівники місцевої дошкільної установи. Вони, між іншим, самі впорядкували кухню: прибрали, полагодили газові плити, принесли посуд та каструлі з дитсадочка. За споживання газу платили з бюджету громади, а витрати за електроенергію відшкодує облрада, оскільки санаторій залишається у її власності.
Нині внутрішньо переміщених осіб у санаторії поменшало. Та і досі великою родиною залишаються там жити люди із Запоріжжя, Харкова, Херсону, Покровська, Ізюма, Бахмуту… Тимчасові мешканці оздоровниці «Брусниця».
Тетяна Сенжерівська, Ірина Беляєва, Майя Потьомкіна, Рита Садова зустрілися з кореспондентом «Погляду» й розповіли свої історії.
Повертатися людям нікуди
Пенсіонерка Тетяна Сенжерівська втекла на Буковину від ракетних обстрілів з Ізюма. Вона досі пам’ятає ті страшні ночі, коли виття сирен змушували серця прискорено битися, а в жилах застигала кров.
– Особливо наше місто росіяни бомбили у березні 2022 року. Незважаючи на те, що в середмісті не дислокувалися військові частини, загарбники почали масово обстрілювати центр з РСЗВ «Град». Від вибухів руйнувалися будинки, палали дахи, вилітали вікна… А найгірше, що гинули мирні люди, зокрема й діти. Рятуючись, ізюмці втікали цілими сім’ями й поодинці. Мене змусив евакуюватися син. Він порадив мені їхати саме на Буковину, оскільки мав достовірну інформацію, що тут влада пристойно влаштувала людей з Ізюму. Якщо відверто, то я їхала просто в невідомість, бо ніколи не була в цьому благословенному краї. Розмістили у чимале приміщення колишнього санаторію. Пригадую, у березні-квітні нас було тут понад сто чоловік, тому селили по п’ять-сім і більше людей у кімнату. Якщо, до прикладу, були родини з дітьми, то їх розміщували в одну кімнату. Останнім часом мешканців санаторію поменшало, люди роз’їхалися по домівках. Звісно, там де звільнили. А нам, ізюмцям, повертатися нікуди, бо рашисти продовжують завдавати ударів по нашому місту.
Майя Потьомкіна разом із чоловіком евакуювалися у Чернівецьку область з Бахмуту.
– Ми з 2014 року відчували близький подих війни, – розповіла Майя. – Недалеко від нас розташована Горлівка, яку дев’ять років тому окупували сепаратисти – прихильники «русского міра». Звичайно, було тривожно. Та десь далеко в свідомості була надія, що далі сепаратизм не пошириться. Так, на Донеччині народ не однорідний. Проте повірте мені, у переважній своїй більшості ми не чекали на росію. Ніхто не думав, що таке може статися. Я працювала 34 роки на місцевому заводі кранівницею мостового крану, чоловік займав посаду диспетчера. Звідти вийшла на пенсію. Щоправда, вважаю, образила мене держава, призначивши пенсію у розмірі 2700 гривень. Не знаю, як би ми виживали тут, якби не щомісячні 2000 гривень державної допомоги. Сподіваюся, що держава допоможе нам і з житлом. Бо ж у всьому світі знають, що наше місто залишилося тільки на карті, насправді ж там суцільні руїни, одні коробки без дахів, понівечена інфраструктура, відсутні газ, електроенергія, вода. Там тривають постійні бої. Ми пильно стежимо за перебігом подій, тішимося, що Збройні сили України обходять місто з усіх сторін, оточуючи орків. Звичайно, з часом вони втечуть звідти. Але скільки людей полягло в боях за Бахмут!… Хто за те відповість? Бахмутівці роз’їхалися по всій Україні. Ми мали квартиру в багатоповерхівці, де жили наші діти, та приватний будинок. Звичайно, він скромніший, ніж будують у вас на Буковині. Та мали маленький городець, де вирощували овочі. Для себе і дітей вистачало. Тут у санаторії ми маємо скромну кімнату з чоловіком. На жаль, зручності в кінці коридору. Але у нашому випадку не до капризів. Треба перечекати війну. Хоча, як буде далі – невідомо. Скажімо, якщо раптом завтра закінчиться війна, ми навіть не знаємо що робити, куди їхати. Адже міста немає, повертатися нікуди. Нам, до слова, нічого не пропонують, не обіцяють. Чуємо, що є якісь державні програми, але вони, на мій погляд, не працюють. До прикладу, ми зверталися до влади, щоб нас поселили у модульному містечку десь у Чернівцях. Але нам відповіли, що там поселяють лише тих внутрішньо переміщених осіб, які зареєстровані в обласному центрі. Якщо, запевнили, в територіальній громаді будуть зводити аналогічні містечка, то й нам виділять модуль. В селі нам вільні хати не пропонували.
Ірина Беляєва родом із Покровська Донецької області. Її історія мало чим відрізняється від вимушених сусідок. Тому думки і сподівання у них схожі.
– Донецьк – край шахтарський, – розповіла Ірина. – Більшість чоловіків були зайняті на шахтах. Зокрема і мій син трудився на підземних роботах. Я ж працювала у податковій інспекції. 24 лютого 2022 року для мене і всіх моїх знайомих стався шок. Росіяни, котрі називали нас братами і сестрами, безпідставно почали бомбили ракетами-снарядами наше гарне місто. Спершу розбомбили хлібозавод, щоб люди не мали хліба. Відтак влучили у міжрайбазу, колектив якої займався постачанням продуктів харчування у місто. Розбомбили залізницю, щоб люди не могли евакуюватися. У житлових будинках повилітали вікна, поруйнувалися дахи. Дякую синові Іванові, він закрив вікна фанерними щитами. Сама б я це не зробила, бо вже пенсіонерка – ще у 2014 році вийшла на заслужений відпочинок. Того ж року у нас стояли українські війська, чуть подалі – деенерівські. Звісно, вони поширювали свою пропаганду, переконували, що з «русскім міром» нам буде краще. Та, переконую, у Покровську ніхто не чекав на «асвабадітєлєй». Мої земляки в основному патріотично налаштовані, чимало з моїх знайомих стали до лав ЗСУ чи територіальної оборони. Пішли воювати хлопці й чоловіки з нашого під’їзду. Так, ми люди різні: одні розмовляють українською, інші – російською мовою. Тут чула вже румунську, молдовську. Але ми чудово розуміємо один одного, ніхто не карає за те, що розмовляємо у побуті російською. То хто їх просив «звільняти» нас? Хочеться додому, до рідних. Адже мій син з невісткою і дітьми й досі живуть у Покровську. У планах – повернутися додому. Розуміємо, що нам нікуди повертатися, однак думки наші там.
Риті Садовій – 12 років, вона теж із Покровська.
– Другий семестр 2022 року і весь минулий навчальний рік минули на Буковині, – зізнається Рита. – Мешкаю тут з батьками. Але до місцевої школи не ходила, оскільки є можливість навчатися дистанційно у своїй. Тут є інтернет, комп’ютер. Виходимо на онлайн-уроки. На жаль, жити тут скучновато, бо дітей мого віку немає нікого. Щоправда, є шестирічна дівчинка, ще одній – 16 років. Щодня молюся, щоб війна якнайшвидше закінчилася, сподіваюся, що скоро повернуся додому в Покровськ.
Буковинці ставляться як до рідних
– Ставлення місцевих людей до нас було надзвичайно добре, – зізналася пані Тетяна. – Місцеві співчували нам, жаліли. Вражала їхня щедрість і безкорисливість. З перших днів нашого поселення тут вони приносили продукти харчування, одяг, засоби гігієни. Харчували в їдальні санаторію. Готували їжу кухарі з дитячого садочка. Зараз готуємо по черзі самі. Частину продуктів теж купуємо у крамницях. Зрештою, допомагають парафіяни церковних громад. Головне, аби війна якнайскоріше закінчилася.
– Живемо ми на території санаторію безкоштовно, – каже Майя Потьомкіна. – За комунальні послуги не платимо. Поруч діє санаторій. Можна там за невелику оплату оздоровитися. Досі навідуються благодійники, привозять харчі, предмети першої необхідності, засоби гігієни. Але надто вже хочеться додому. Хоч тут і ставляться як до рідних, але наші помисли там – в Бахмуті.
– Буковина – неповторний краю, – розповідає пані Ірина. – Тут навіть повітря цілюще. Ставлення до нас чудове. Все, що просимо, нам допомагають. Маємо змогу користуватися перукарнею, приходять на допомогу медики. Все чудово, але хочеться миру і якнайшвидшого повернення додому.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області