«Кікімори» для захисників чернівецькі волонтерки готують у комплекті
A
A
A
Волонтерки не рахують число захисних виробів, вони твердо переконані, ті зроблять бійців невидимими і вбережуть їхнє життя
Українські розвідники, снайпери та корегувальники вогню на передовій мають залишатися максимально непомітними. У цьому їм допомагають маскувальні костюми у вигляді комбінезонів та пончо, котрі військові між собою називають «кікімори», що здатні адаптувати бійців до місцевості й врятувати життя. Завдяки вправним рукам тисяч волонтером на Буковині та й усій Україні, котрі займаються у вільний час їх в’язанням, вони дозволяють військовим бути одночасно і «зеленню», і «опалим листям», і навіть «снігом» у зимову пору.
«Кікімори» для захисників чернівецькі волонтерки готують у комплекті – куртка, штани та пончо. Координує їхню роботу волонтерка Тетяна АКСЕНИНА. Про особливості маскувальних костюмів для захисників та історію волонтерської діяльності вона розповіла кореспондентові газети Погляд».
На передовій швидко поширюються чутки про надійність наших виробів, тому бійці знаходять телефони нашого штабу, телефонують і замовляють різні розміри «кікімор»
Багато рук не буває
Тетяна зізнається, що ідея допомагати українським захисникам виникла серед вірян греко-католицької церкви, де настоятель відомий у краї капелан і волонтер о. Василь Гасинець. Його самовіддана і жертовна праця запалила багатьох прихожан церкви, що на вулиці Капеланській обласного центру, вкласти й свою лепту в загальну перемогу над російськими загарбниками.
–У грудні минулого року я долучилася до цієї роботи у волонтерській групі при чернівецькому ліцеї №19, – пригадує пані Тетяна. – Раніше я трудилася в групі волонтерів, які виготовляли окопні свічки у Народному домі. Загалом же наша головна локація знаходиться в Літньому театрі Центрального парку відпочинку імені Тараса Шевченка. Потреба у захисних костюмах для наших захисників була надзвичайно велика. І ось кілька жінок і прихожанин церкви Микола Демич започаткували цю справу. Маю висловити щиру вдячність усім небайдужим людям, котрі донатять, приходять на кілька годин безкоштовно попрацювати. Бо кожен усвідомлює, що це їх внесок у збереження життя військових та у загальну перемогу. Звичайно, скільки б людей не приходило до нас, та все одно зайвих рук не буває. Кожному знайдеться справа. Вчитися ж довго не доводиться.
– Пані Тетяно, ви розповідаєте про головну локацію в парку імені Тараса Шевченка, у ліцеї №19, але зараз ви трудитеся зовсім в іншому місці. Чому?
– Виникає необхідність збільшувати площі, оскільки в одному приміщенні не розмістиш багато станків для в’язання «кікімор». Нам запропонував створити цей цех з виготовлення захисних костюмів очільник Облспоживспілки Данило Філіпчук. Знаю, що ще кілька чернівчан пропонують приміщення для такої справи, але часом бракує робочих рук, в іншому випадку люди не проінформовані. Робота не складна, але кожен може пожертвувати кілька годин у день задля того, щоб врятувати чиєсь життя. Ось, до прикладу, у нас активно трудиться Надія Шлюсар, яка втратила у цій війні свого сина. Є ще кілька жінок, чоловіки, брати, сини яких сьогодні на передовій нищать ворога. У нас, на щастя, не літають кулі й не вибухають снаряди, але це може статися, коли наші хоробрі воїни не звільнять українські землі від зайд.
– Де берете матеріали для в’язання захисних комбінезонів?
– Особисто я не маю до цього стосунку. Займається забезпеченням штаб, де його працівники-волонтери збирають пожертви й закуповують матеріали. Перші «кікімори» на початку широкомасштабного вторгнення виготовляли з мішковини, це були кавові мішки. Їх нарізали клаптиками, потім дерли на ниточки. Отож, перші «кікімори» були саме з ниточок. Згодом перейшли на агроволокно. З них захисний одяг легенький, до двох кілограмів, крім того, він не промокає. Навіть якщо намочив дощ, вода стікає по матеріалу, потім вітер її обдув і «кікімора» суха.
– Кілька хвилин перебування на вашій локації переконали мене, що робота тут налагоджена. Перед вами ставлять норму виготовлення?
– Зовсім, ні. Жінка робить свою справу дуже вправно і швидко, лише інколи переривається, щоб витерти сльози, коли сусідки мимоволі згадують у розмовах, наприклад, про рідне Запоріжжя, Харків, Маріуполь, з яких вони вимушено виїхали. Але беруть себе в руки і знову беруться за нитки. У нас працюють люди з багатьох регіонів країни. Наприклад, у Літньому театрі трудилися практично всі внутрішньо переселені особи. Знаю, що вони переїхали в наше місто у квітні 2022 року, а вже через кілька днів взялися волонтерити. У нас теж в’язали захисні костюми кілька евакуйованих, було подружжя із Харкова. Нещодавно воно повернулося додому. Але на їх місце стали прихожани нашої церкви – Анна Попадюк, столяр пан Микола, працівники облспоживспілки, які трудяться в цій будівлі, що не проспекті Незалежності, 96. Ось тут вже давненько приходить до нас пані Олеся, яка відводить двійко своїх дітей у садочок і мерщій до нас. Долучаються до нашої справи пенсіонери, студенти. До слова, запрошуємо всіх небайдужих долучитися.
– Пані Тетяно, чи рахували ви, скільки захисних костюмів виготовили й відправили у Збройні сили України?
– Чесно кажучи, ми не рахуємо. Для чого цей звіт? Головне, щоб їх побільше виготовити й було менше втрат на фронті. Зусиллями п’ятьох осіб «кікімора» в екстреному випадку створюється за один день, з урахуванням сумлінної роботи зранку і до вечора. У звичайному темпі на плетіння костюма потрібно два-три дні.
У кожного волонтера – внутрішня мотивація
– Яким чином ви відправляєте свої вироби у зону бойових дій?
– Наше завдання виготовляти захисні комбінезони, а доставляють на передову інші волонтери на чолі з отцем Василем. Проте знаю, що на передовій швидко поширюються чутки про надійність наших виробів. Тому бійці знаходять телефони нашого штабу, телефонують нам, замовляють різні розміри «кікімор». Вже тут йде викрійка сітки, яка є основою маскувального костюму. Здавалося б, усе просто, однак складність полягає в істинній швейцарській точності: залежно від необхідного розміру треба порахувати кількість клітинок, бо ж сантиметри тут безсилі. І не менш важливо зробити це із мінімальними витратами та максимальною економією.
– І все ж, скажіть, будь ласка, пані Тетяно, що мотивує людей приходити у ваш волонтерський осередок?
– Мотивація – це те, що об’єднує всіх, хто долучається до створення захисних костюмів. Наприклад, одна із наших волонтерок зізналася мені, що хоче, аби її внучатка якнайшвидше повернулись із Польщі додому. Пані Наталя долучилася до нашої ініціативи, бо щиро вірить, що зимова «кікімора» вже не знадобиться захисникам на фронті, бо ж перемога близько.
Пані Надія мріє про повернення до складу України рідного Маріуполя, який покинула перед його окупацією. І так щоденно, навіть у вихідні, представниці більшості регіонів України плетуть «кікімори», розповідають про своє життя та мріють. І точно знають, що роблять це не дарма. Бо точно настане переможний день і повернення захисників та захисниць додому.
Анатолій ІСАК
Новини Чернівецької області