Командувач Кримської операції Петро Болбочан (справа), 1918 рік
Фото uk.wikipedia.org
A
A
A
5 жовтня виповнилося 140 років від дня народження талановитого українського полководця
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геждєве Хотинського повіту в сім’ї священика. 1909 року після закінчення Чугуївського піхотного училища розпочалась його військова кар’єра. Значного практичного досвіду як військовий набуває на фронтах Першої світової війни, яку закінчує в чині капітана, кавалера чотирьох орденів і двох медалей. Провів 37 переможних бойових операцій.
Після революції 1917 року переходить на бік УНР. Формує і очолює 1-й український полк Південно-Західного фронту. Правда, більшовики, вдавшись до провокацій, розформовують його. За авторитетного Болбочана – живого чи мертвого, пропонують 50 тисяч рублів. Сума на той час – фантастична, понад півмільйона доларів.
У Ратуші запевнили, що після встановлення пам’ятників Бандері, Івасюку і Миколайчуку, буде пам’ятник і Петру Болбочану
Але Болбочана ніхто не зрадив, адже має неабияку підтримку та повагу серед солдатів, капралів та молодших офіцерів. Він формує Запорізький курінь, що переростає в полк, а відтак – в дивізію. Визволяє всю Лівобережну Україну. На прапорі дивізії напис «З вірою твердою в конечну перемогу! Вперед за Україну!». Стає підполковником.
За правду впав у немилість
Коли вперше більшовики зайшли в Київ у нього відбулася перша відкрита сутичка з Петлюрою: війська не підготовлені, не організовані, немає резервів, чимало зрадників серед командирів. Болбочан вимагає, щоб на чолі війська був професійний військовий. Звичайно, що Петлюра такого стерпіти не міг. Але мусів, адже Болбочан саме Київ у «червоних» відбив. І сталося це завдяки об’єднанню зі січовими стрільцями Коновальця та північною дивізією Оскілка. До речі, саме ці три військові формування були основою тодішньої армії УНР. Саме Коновалець, Оскілко, дипломат Липинський та державний інспектор армії Гавришко підтримували Болбочана, адже бачили неабиякий його військовий талант.
У квітні 1918 року попри все його призначають командуючим Кримської дивізії і дають наказ визволити Крим від більшовиків. Наказ Болбочан виконав блискуче. Це стало його найбільшим особистим тріумфом.
По гарячих слідах на півострів тоді зайшли союзники-німці й «попросили» негайно покинути звільнену територію. До того ж у Києві зверхники заявили, що Крим добровільно віддають татарам. Але так сталося, що туди чомусь махом повернулись «червоні».
Петра Болбочана Винниченко з Петлюрою звинуватили у прихильності до австріяків після зустрічі дорогою в Крим і назад з Вільгельмом Габсбургом (Василем Вишиваним), дивізія якого стояла тоді в Олександрівську (Запоріжжі). Хоча, того часу це також були союзники. І з ними, на відміну від німців, була домовленість про взаємну допомогу.
Героя-визволителя Криму на півроку призначають комдивом по охороні східного кордону України з базуванням у Слов’янську. У листопаді 1918 року йому присвоюють звання полковника, а в грудні – призначають командувачем Східної Армії. Армії фактично не було, тинялися розрізнені підрозділи, погано озброєні, не навчені, не забезпечені харчами і амуніцією. Болбочан знову критикує найвище керівництво.
Повторний лист до високої влади
Лист, який Болбочан надіслав керівникам у Києві, шокує Петлюру і Винниченка. «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч большевизму і більшовикам! Ви не можете розібратись в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, щоб бути звичайними урядовцями і писарцями…», – йшлося у зверненні до тодішніх українських зверхників.
Саме цього часу відчутно зміцніла Червона Армія, розпочала великий наступ на Україну. Болбочан зі своєю дивізією змушений був відступити, втрачає Харків разом з іншими командирами. Але ніхто не розбирається в ситуації, всі звинувачення посипалися на нього.
Петра Болбочана заарештували 22 січня 1919 року за наказом Головного отамана після доносу Винниченка. Доручили виконати це Волоху, вірному служаці й землякові Петлюри, що потім перекинувся на бік Московії та ще й держскарбницю прихопив.
Деморалізоване українське військо відступає. Здають Київ, Житомир, Вінницю. Слідство не знаходить вини Болбочана, тому він спокійно чекає на зняття звинувачення і повернення на фронт. Усі нібито на його стороні. До того ж у лютому 1919 року звільняють Винниченка і всіх міністрів. Але Петлюра залишається і наполягає на пришвидшенні знищення Болбочана. Дивно чи не так!?
Загадкою залишилося і те, як за декілька днів з’явився в Парижі Винниченко та ще й, казали, зі значним статком. Цілком можливо, що разом із Симоном давно це планували і лише чекали слушного моменту. І хтось їм у цьому добре сприяв і допомагав.
Варто згадати, що під час гетьманату Скоропадського вони обидва були в опозиції і навіть були заарештовані. Був варіант, що їх могли навіть фізично знищити, але гетьман не дозволив. Він був проти навіть їхнього вигнання з України. І якщо зважити на те, що Скоропадський був прибічник союзу з Московією, то важко відповісти, чи то було його рішення.
Виникає багато риторичних запитань, на які давно варто дати правдиву відповідь. Особливо в тому, що стосується нашого героя Петра Болбочана, адже думається, що разом з Коновальцем та Оскілком вони знову відбили б всю Україну.
Згадаймо слова Антонова-Овсієнка: «А Болбочан би нам Україну не віддав». Цього найбільше боялись в Московії й керівники нової України під крилом Кремля – Раковський, Затонський, Ворошилов, Косіор, Постишев…
Петлюра свою шкурну справу довів до кінця. Заздрість і страх перевищили людяність і почуття відповідальності за долю молодої держави. Хоча більшість істориків схильні до того, що цих рис в нього ніколи й не було.
29 червня 1919 року Болбочана розстріляли на станції Балин під Дунаївцями. Десь на західній окраїні є його могила з обеліском. До рідної домівки – всього 60 кілометрів.
Історія політикам не пробачає
Розгублений і одинокий Петлюра на грані зриву. Від нього відвертаються Нестор Махно, Юрко Тютюник, Микола та Никифор Григор’єви, потужні сили яких контролювали практично весь центр і південь України. Ось що заявив останній відразу після арешту Болбочана: «У Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на своєму місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту Болбочана я вже не вірю в добро для нашої України».
У Московії тих, хто був проти них, також не особливо цінували. Справу повернули так, що Григор’єв, генерал-майор Денікіна, і його застрелив Махно. А згадаймо як ліквідовували Боженка і Щорса, Фрунзе і Лівшиця (головного чекіста України) та інших. Так само сталося і з Петром Болбочаном. Почерк та сліди тягнуться до Кремля. А міг він спокійно втекти за кордон разом з Коновальцем та Оскілком. А потім у потрібний та вирішальний момент ще зіграти свою роль в історії України, як це зробили свого часу Пілсудський у Польші та Манергейм у Фінляндії. Не судилось. Болбочан був надто чесний і мужній, надто вірив у правду та добро, справедливість і честь. Він – перший справжній символ незалежної України.
Трохи пожили на чужині
А що ж Петлюра? Не згадували б нащадки його недалеким авантюристом, якби в той момент, коли дав наказ стратити Болбочана, зупинився та зник з політичної арени. Ціною зради Соборної України ще тримався на посадах Голови Директорії та Головного отамана армії УНР майже рік. Формально, адже влади не мав і нічого не вирішував.
Так, залишки війська Сальського разом з польськими вояками трохи потіснили більшовиків і навіть на місяць відбили Київ. Та московську червону орду вже неможливо було зупинити. На Україну кидали відбірні та найкраще підготовлені війська. Сили були явно нерівними.
Символічно, що в часи незалежної України і відкриттям доступу до закритих і таємних архівів, оцінка ролі згаданих постатей в подіях становлення та втрати державності УНР різко помінялась. Грушевського подають як обмануту жертву більшовицького режиму. Хоча на мою думку, він як історик не врахував помилки київських князів, а відтак і українських гетьманів у відносинах з Московією. Абсолютно зневажив і заповіти Шевченка, котрий застерігав від всякого братання з москалями.
Петлюра свого часу допоміг втекти за кордон голові уряду Володимиру Винниченку. Ще б пак, вони знайомі ще з 1905 року і разом торували собі стежки-доріжки до верхів кривавої кар’єри. І не просто втекти, а прихопити з собою документи, охорону і золото. Тому міг безбідно жити у Франції з сім’єю.
Пізніше і Петлюра опинився у Парижі. Щоправда 1926 року його дістали кулі посланця Іуди – такого собі Самуїла Шварцбарда. Винниченку пощастило більше, він маскувався, переїжджав до невеликих містечок і помер аж 1951 року.
Щодо нашого земляка Петра Болбочана, то хвала Богу процес зрушив з місця. І приклад подали в Києві, Харкові, на Хмельниччині. На Буковині наразі лише обіцяють: і обласна влада, і мер Хотина… А ось міська влада запевнила, що після встановлення пам’ятників Бандері, Івасюку і Миколайчуку (де питання з місцем встановлення і фінансування вже вирішені), буде пам’ятник і Петру Болбочану.
Василь Мойса, крайовий писар Буковинського коша, генерал-хорунжий Українського козацтва
Новини Чернівецької області