Початок знищення Маріуполя та історія одного полону довжиною у вісім місяців
17.07.2024 09:00
Укрінформ
Російський полон – це катування електрошоком, натравлювання собак, побиття, голод та відсутність кваліфікованої медичної допомоги
– Після розмови з вами мені забезпечена ніч жахів. Я намагаюся забути все, що було в полоні, але зараз доводиться згадувати. Я погодився на цю розмову, бо люди мають знати правду. Якщо хтось, колись почне знову говорити “ми братні народи”, то я скажу: НІ. Вони приперлися в іншу країну, аби там убивати людей. Вони не жертви. Вони нелюди”, – говорить мій співрозмовник, підполковник поліції Олександр Корецький.
Він на власні очі бачив, як ворог бомбардує Маріуполь, як скидає бомби на лікарні, як люди готують їсти на вогнищах біля будинків.
– Ви кажете, що жахи будуть снитися. Ці жахи – не лише полон, вони і про Маріуполь? – питаю.
– Сниться все: як я з автоматом по місту йду, як кричать люди, які горять у будинках, куди ракети влетіли, як мій син до мене притискається і каже, що йому страшно, коли літак заходить на удар. Дитина і зараз усе це пам'ятає і я цього ніколи не пробачу, – каже Корецький.
Коли почалася повномасштабна війна, він був заступником начальника відділу взаємодії з правоохоронними органами, контролю за діяльністю блокпостів і виконання підрозділами поліції завдань у зоні проведення ООС управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в Донецькій області. За два дні до вторгнення захворів на коронавірус і перебував на лікарняному. Щоправда, похворіти довго не вдалося: вже 24 лютого він був у санчастині, а 27-го – отримав зброю та повернувся на службу в Маріуполь.
Потім було розпорядження вищого командування забрати з усіх блокпостів поліцейських та замінити їх військовими. Олександр та всі, хто ніс службу на блокпостах, фактично, залишилися без роботи. Тоді з числа правоохоронців організували додаткові патрульні наряди, які цілодобово патрулювали Маріуполь.
ВАГІТНА ЖІНКА ТА ДИТИНА З ОЧАМИ СТАРОГО
– Я на базі сидіти не міг, тому їздив як звичайний патрульний, старшим екіпажу. Ми охороняли громадський порядок, ганяли мародерів, яких тоді було дуже багато в місті. Возили також продукти і воду переселенцям. Зокрема, в санаторій імені Крупської, де перебувало близько 40 дітей. Їх на той момент чомусь не вивезли. Вони були не місцеві, сиділи в підвалах разом із персоналом, – каже Олександр.
Він згадує, як разом із колегами зайшли в один із магазинів, керівник якого дозволив їм безкоштовно взяти курячу грудинку, чай, цукерки та інші смаколики для вихованців санаторію. Каже, що діти їх зустрічали з цікавістю.
Олександр розповідає, що поблизу багатоповерхівок зустрів хлопчика, якому на вигляд було років сім. Але очі у дитини були такі, як у старенького чоловіка.
– Я мав у кишені мармеладки. Він підійшов до мене і своїми “глазюками” подивився. Я дав йому мармелад. Він не хотів брати, казав, що у нього все є. Я все ж таки дав. Вийшла дівчинка, років на два молодша, сестра, – видно було по них. Я не встиг сказати, аби він із нею поділився, як хлопчик сам сестричці половину цукерки віддав. Я пішов до машини, а хлопчина мене наздогнав і за рукав потягнув: “Дядьку, а ти ще приїдеш?”. Сідав у машину, а підлеглі на мене глянули і питають, а чого це в мене очі на мокрому місці? Сказав, що не дай бог нікому побачити таке. Але, як виявилось, то було не найстрашніше, – згадує Олександр.
Він розповідає про лікарню №3, яку бачив одразу після бомбардування.
– Я вперше в житті бачив таку картину: мороз, вибиті вікна, йде вагітна з величезним животом у легкому коротенькому халатику. По її ногах тече кров. Вона йде по битому склу, кричить, і я розумію, що вона народжує, – каже.
Не може забути Олександр і дев'ятиповерховий будинок у районі “Портсіті”, у який вдарила російська ракета.
– Це було дійсно страшно. Чули, як на верхніх поверхах кричать люди, а дістати їх звідти було неможливо. Жодне кіно не зможе передати того жаху. Люди мають знати, що тоді відбувалось у місті, – розповідає.
У Маріуполі він разом з іншими правоохоронцями перебував до 16 березня 2022 року. Потім, за командою керівника, мали виїхати.
МАРІУПОЛЬ ТА ЧИСЛЕННІ “ЯКБИ”
Олександр додає, що вони могли спробувати дістатися на комбінат “Азовсталь”, у бункерах якого ховались від обстрілів цивільні. Проте на той момент ситуація в місті була настільки складною, що ця спроба прирівнювалась би до самогубства.
– Весь Маріуполь обернувся не зовсім тим, чого ми очікували. Якби на той момент у нас було ППО, якби ворожі літаки не літали до нас, як до себе додому, якби не був закритий сухопутний коридор і розбиті певні підрозділи ЗСУ, якби на той момент у нас була авіація, яка б відігнала російську авіацію від Маріуполя, то вони б місто не захопили… КАБи – це страшно. Одна бомба – один зруйнований дім. Вуличні бої – це страшно і важко. Але будь-яке місто захопити складно. Ніхто не очікував, що Маріуполь візьмуть. Ми дивились на все, що відбувається, з надією, що ми відіб’ємося, – говорить Олександр та додає, що він – не військовий експерт і це – суто його думка. Каже, що надія згасла, коли місто захопили росіяни.
“БИЛИ СТРУМОМ, ЩО АЖ ПАЛЕНИМ СМЕРДІЛО”
Під час розмови повертаємося до подій 16 березня. Олександр разом із вісьмома правоохоронцями намагалися виїхати з Маріуполя через Бердянськ, який на той час уже теж окупували.
– Ми проскочили майже всі блокпости, а під Бердянськом у них (солдатів так званої ДНР, – ред.) виникли підозри. Під час перевірки вони зрозуміли, що я – співробітник поліції, але про інших хлопців не знали. Не буду говорити, де ховав документи, але факт у тому, що посвідчення моє знайшли. Тоді мені вдалося зосередити їхню увагу на собі, аби відволікти від хлопців. Мене питали: «Хто ці люди, які з тобою в автомобілі?» Я казав, що гадки не маю, підсів у машину дорогою буквально годину тому. Казав, що не розпитував їх, бо ані друзі, ані вороги мені не треба. Вони так зраділи, що взяли цілого підполковника, що інших відпустили, – розповідає Олександр.
Чоловіка відвезли до ізолятора тимчасового утримання в Бердянську. Там він пробув 19 днів, 10 із яких – в одиночній камері. Він чув, як у сусідніх камерах катували хлопців, яким було по 18-19 років.
– Мене роздягнули. Був у легкому спортивному костюмі, вікна в камері відчинили, а на вулиці – мороз. Три доби я не спав, бо постійно ходив, щоб не замерзнути. Потім почав падати, сил не було. На третій день до мене прийшли представники ГРУ. Мішок на голову наділи, кайданки. Я їм сказав, що знаю, як допити проводять. Як офіцер офіцерів попросив тоді: “Якщо вже вирішили вбити, то вбийте”. Вони запитали, чи я говоритиму. Спитав, а що б вони хотіли почути? Вимагали розповісти, чим займався у Маріуполі. Розповів, як працював там, – у цілому все те, що і вам зараз розказую, – згадує Олександр про першу “локацію” полону.
Потім був переїзд у Севастополь, далі – СІЗО Таганрога. Там Олександр провів вісім діб, у камері разом із ним були ще двоє українців – командир розвідувальної роти та молодший лейтенант із підрозділу зв’язку. Вони також вийшли з полону.
У Таганрозі Олександра допитували вісім годин. Йому казали, аби в анкеті вказав, що не має хронічних захворювань. Але він відмовився, бо мав цукровий діабет та гіпертонію. Коли попросив, аби йому віддали пігулки, які відібрали ще на блокпосту, то отримав кілька ударів палицею.
– Лупцювали кожного дня: мінімум – зранку та ввечері. Допити, перевірки, прогулянка, душ, – кожен вихід із камери – це побиття. Серед росіян були ті, що дуже любили струмом бити, аж смерділо від нас паленим. Собак травили на нас. У мене шрам залишився, – розповідає.
– Це як? – питаю.
– Повідець послаблюють і собака кидається. Її можуть зупинити. Наприклад, собака кидається в шию, її зупиняють на відстані 5-10 см, вона зубами клацає, стоїть лапами на плечах. Вони регочуть. Мене вкусила собака, а вони кажуть: “А навіщо ти мою собаку вкусив?”, – відповідає.
У Таганрозі йому вдруге зламали ребра. Крім того, там жахливо годували. Олександр згадує, як давали дуже солену капусту, яка аж смерділа, і їсти її було неможливо. Хлопці її викидали та залишались голодними, бо іншої їжі не було.
“ПЕРЕВІРЕНО ЦЕНЗУРОЮ”
Потім був черговий переїзд. Цього разу – до міста Борисоглєбськ, де Олександр провів 169 днів.
– Як дні рахували? На стінах позначки робили? – припускаю.
– Ні, нам би руки переламали за це. Просто запам'ятовували. Вони намагалися зробити все, аби ми не знали ні де ми перебуваємо, ні який день тижня, ранок чи вечір, – каже.
Щоранку полонені чули автоматні постріли. Їх було десять. Працівники колонії запевняли, що це розстрілюють українців.
– Вони правду казали, як думаєте?
– Не знаю… Не думаю, чесно кажучи, бо були хлопці, яких виводили і потім вони опинялися в інших СІЗО.
Одного дня його повели на черговий допит. Військовий запитав, чи знає він, що таке денацифікація. Олександр відповів, що не знає. У відповідь почув, що це – знищення українців.
На одному з допитів йому сказали написати заяву. Мовляв, він просить, аби його обміняли як військовополоненого. Запропонували також написати заяву на отримання російського громадянства. Олександр від останнього відмовився.
– Чи був у вас зв'язок із рідними?
– Ні. Одного разу нам дали зразок та сказали написати листа. Треба було викласти, що я живий, що в полоні, що дуже радий, що мене не вбили, що у мене все добре і що наш уряд нібито не хоче припинити цю війну й сприяти нашому звільненню. Я не знав, чи жива моя дружина, і відправив листа за місцем її роботи. Дружина отримала лист, вона його досі зберігає. На ньому стоїть штамп “перевірено цензурою”. Той лист я написав у червні, а вона його отримала в жовтні, незадовго перед моїм звільненням, – каже.
ЦІННА ІНФОРМАЦІЯ ПРО ОКУПАЦІЙНОГО ПОСАДОВЦЯ
За словами Олександра, в колоніях були конвоїри, які дуже любили знущатися над полоненими.
– Вони водили в душ і там били електрошокером. Шокер потужний, а ти –мокрий. Били в голову, серце, анальний отвір. Від цих тортур ми втрачали свідомість. Били по руках гумовими палицями, аби більше автоматів тримати не могли. Але серед них були й такі, які забороняли знущатися над нами та навіть казали: “Досить їх калічити”, – розповідає Олександр.
– Зламані ребра були, ноги перебиті та інші каліцтва, а чи надавали хоча б якусь медичну допомогу? – запитую.
– Після одних із таких побоїв я перестав ходити. Ноги сильно розпухли, шкіра тріснула, витікав гній. Я попросив, аби мене не били більше, бо відчуваю, що помру. Показав їм рани. Мене потягли в санчастину. Потім вісім днів кололи антибіотики. Мені пощастило, бо це зберегло ноги. А іншому хлопцю вкололи лише один раз, у нього почалася гангрена і йому, як я чув, ноги відрізали. Але, коли у мене боліло серце, бо були зламані ребра, то дали таблетки, що знижують цукор. І нітрогліцерин. От і вся допомога, – каже він.
Під час одного з допитів у Олександра запитали, яку б цікаву інформацію він би міг розповісти. Він не знав, що відповісти, аж раптом запитав: “А вас “ДНР-івці цікавлять?”. Почув у відповідь: “Так”.
– Я знаю деяких лідерів окупаційних силових структур і в мене була інформація про одного з посадовців так званого міністерства внутрішніх справ. Прізвищ називати не буду. Я розповів, що знав, вони все записували. Видно було, що їм цікаво. Після того я запитав, чи можуть вони виконати моє прохання. На питання, чого хочу, я попросив, аби моїй дружині написали, коли я помру, щоб вона не чекала. ФСБ-шник тоді сказав, що я не помру. Саме після цієї розмови конвоїри потягнули мене до санчастини, де вперше реально уважно оглянули медики, – ділиться Олександр.
– Чому цю інформацію раніше не розповіли? – питаю.
– На кожен товар є свій покупець. От ці ФСБ-шники і були цим покупцем. Вони зрозуміли цінність інформації. Та й, чесно кажучи, так склалися обставини, що я на фоні стресу якось до того допиту цю інформацію і не згадував, – говорить.
Потім його перевели в іншу колонію. Навіщо перевозили так часто, він так і не зрозумів.
СТРАХ ПІДХОПИТИ НЕВИЛІКОВНУ ХВОРОБУ
В одній із колоній, що у Владимирській області, полоненим давали дуже мало їжі. Наприклад, у кружку наливали чаю буквально на дні. Так само наливали “перше”. Відчуття голоду було постійно. Аби хоч якось наповнити шлунок, полонені набирали гарячу воду з крану, коли їх по черзі водили в баню, і потім розбавляли нею їжу.
– Це навіть не помиї… Коли хотіли покарати нас за щось, то вісім днів не давали хліба. Взагалі. Люди втрачали свідомість, – згадує Олександр.
– Скільки ваги ви втратили за час полону?
– 35 кг. Був 95 кг, а став 60 кг. Постійний страх, напруження, побиття. Всі худнули, – відповідає.
Але найстрашніше було те, що в колонії утримували і тих, хто мав туберкульоз, мав ВІЛ-інфекцію. Всіх водили в одну душову, давали станки для гоління, якими користувалися всі.
– Коли вийшов із полону, то перше, про що попросив, – аби мені зробили розгорнутий аналіз крові, – зізнається.
Про обмін Олександр, як інші полонені, дізнався не одразу. Їх просто посадили в автівки і кудись повезли. Олександр був упевнений, що везуть у чергову колонію. Говорить, що везли довго. Ті, хто супроводжував, були в балаклавах. Потім він дізнався, що їх привезли в Донецьк і всі злякалися, бо це могло означати, що буде “суд”, а далі, може, й страта. Але наступна зупинка була в Мелітополі, а далі – дорога на Запоріжжя. Полоненим дозволили зняти з очей скотч, а з рук стяжки.
– Коли пройшли підірваний міст перед Запоріжжям (Кам'янське, Василівський район, – ред.), я сказав, що колись дав слово, що стану на коліна і рідну землю поцілую, якщо повернусь додому. Став і поцілував, – говорить чоловік.
Уже в Запоріжжі він побачив друзів, з якими працював на Донеччині. Серед них – і нинішній очільник Національної поліції Запорізької області Артем Кисько. Олександр був упевнений, що той загинув. Власне, і Кисько так само думав про Олександра.
Артем Кисько (зліва), Олександр Корецький та Сергій Бичін
Того ж дня він уперше почув голос дружини і сина. Каже, що мріяв їх побачити, але не сподівався.
– На мене дивилися люди і давали мені років 70. Я себе так і відчував. Був повністю знесилений, спустошений, розірваний, старий вмираючий чоловік. Перші місяці не розумів, хто я. Був наче тінь себе минулого. Я повернувся із забитими ногами, ходити нормально не зможу. М'язи розбиті, суглоби пошкоджені, на кістках – наче вм'ятини. Торкатися від ступні до коліна мені боляче. Кожен крок – це біль. Але коли питають – як я, то завжди говорю, що у мене все добре. У когось немає рук, ніг. А у мене все добре, попри мої хвороби, попри всі ті побої. Завжди може бути гірше. Не треба гнівити бога, – каже Олександр.
Після полону він повернувся на службу в поліцію Донецької області, згодом перевівся в Київ.
Згадує, як у колонії розмірковували разом з іншими полоненими, як після полону відновлять документи, банківські картки, знайдуть родичів та розкажуть усю правду про те, що з ними сталося.
Ольга Звонарьова
Фото надані Олександром Корецьким
Новини з передової