26-річний командир артдивізіону Роман Жучок: «Перша моя дуель була з вертольотом»
Репортаж
03.11.2025 12:22
Укрінформ
Військовий каже, що всім, хто мріяв про швидкий мир, час знімати рожеві окуляри. І згадати, хто насправді розпочав війну
Підрозділи 141 окремої механізованої бригади нині тримають кордони Донеччини і стоять на захисті Дніпропетровщини. Мовою військових – це Новопавлівський напрямок. Ситуація на цій ділянці фронту складна. Наші хлопці тут мають справу з тренованим російським підрозділом БпЛА «Рубікон».
Про нього й не тільки говоритимемо з командиром самохідного артилерійського дивізіону 141 окремої механізованої бригади Романом Жучком (позивний «Ковбой»).
З ним ми познайомилися у грудні 2022 року. Тоді він був старшим лейтенантом, командиром батареї. Із того часу пройшло майже три роки. Тепер Роман – майор, командир дивізіону.
Так вийшло, що і тоді, і зараз у гості до артилеристів їхати довелося вантажівкою. Через дощову погоду дороги на фронті геть розмило. Добратися до позицій, де працює розрахунок гармати, нам не вдалося. Туман розсіявся, дощ за прогнозом мав бути аж увечері. У нас були всі шанси стати мішенню для ворожого FPV. Тож довелось їхати на КСП.
ДОНЕДАВНА БУВ НАЙМОЛОДШИМ КОМАНДИРОМ ДИВІЗІОНУ В ОПЕРКОМАНДУВАННІ
Роман за три роки майже не змінився зовні.
– Трошки постарів, – каже жартома. – Ну і в 2022 році я був більш азартним, гарячим. Три роки війни цей азарт збили. Сподіваюсь, що людяності не втратив. До деяких моментів почав простіше ставитися. Маю надію, що став мудрішим, більше читаю.
Над його умовним робочим місцем є поличка, на ній ковбойський капелюх – його талісман. Колись командир із позивним «Шериф» запропонував Романові: «Я Шериф, а ти будеш Ковбоєм», – та й так і повелося. На стінах – яскраві сучасні хоругви. Каже: вони надихають.
Роману 26 років. Після закінчення Академії сухопутних військ одразу долучився до Операції об'єднаних сил. Це був 2020 рік. На фронті – з початку повномасштабного вторгнення.
– Ви наймолодший командир в оперативному командуванні? – питаю.
– Донедавна був наймолодшим командиром дивізіону в оперативному командуванні. Зараз вже ні. Є в ОК командир – мій одноліток, але на кілька місяців молодший. Толковий хлопчина…. Я командиром дивізіону став у 25 років. Тоді був наймолодшим, – говорить.
Роман зізнається, що тоді посада стала для нього справжнім викликом. Він хотів для себе зрозуміти, чи вийде у нього. Говорить, що підрозділ, в якому він служив на той момент, його відмовляв від посади.
– Чому? – уточнюю.
– Розумієте, якби я прийшов до вже сформованого підрозділу, то це одна історія. А тут все доводилось робити з нуля. Було непросто. Прийняти дивізіон на початку створення і зараз – це небо і земля. Мені було цікаво, насамперед, чи справлюсь. Я налаштований в армії і ЗСУ щось змінити. Щоби щось змінити, треба бути кимось, і тому я хочу розвиватись і далі йти, – говорить.
ПЕРША ДУЕЛЬ З ВОРОГОМ І НАЙВАЖЧІ МОМЕНТИ НА ВІЙНІ
Роман каже, що за час повномасштабної війни отримав чимало досвіду. За його плечима багато важких боїв та операцій.
– Бог зберіг і війна не спричинила великих недоліків моєму здоров’ю. Живий і здоровий. Маю поранення, але більше про це не буду розповідати, – говорить співрозмовник.
Коли ми тільки познайомилися, найважчими Роман називав бої на Київщині.
– Перша моя дуель на цій війні була з вертольотом: я перестрілювався з РПГ з ворожим Ка-52. Гранатомет був найважчою зброєю, яку я мав на той момент. Противник не знав, із чого я стріляю, можливо, думав, що в мене «Стінгер». Я не знав, чи зможу його збити. Це було дуже близько, метрів 30 від мене. Я бачив голову пілота. Це було біля населеного пункту Кодра на Київщині, – згадує Роман.
Тоді ворожий літак вирушив на пошуки пілота, якому вдалось катапультуватися зі знищеного нашими бійцями вертольота. Окрім штурмового КА-52, летіло ще два десантних гвинтокрили.
– Головним було, щоб десантні вертольоти не сіли і не висадили десант, бо це був би кінець. Нас би на нуль помножили. Я знав, якщо не почну якісь дії, то все, – говорить.
– Якщо ви тут зараз зі мною говорите, то все вдалось тоді?
– Він утік. Мені з РПГ вдалось відігнати три вертольоти. Якби я по них влучив, то, можливо, і збив би, – сміється. – Він почав тікати, скидаючи теплові пастки.
– Ну страшно ж було?
– Страшно на червоне світло дорогу перейти, а тоді було не страшно. В той момент не було до кінця розуміння всього п⁎⁎деця. Відвага якась була. Якби зараз я ось так побачив ворожий вертоліт, то так би не вчинив, – зізнається.
Після цього бою підрозділ Романа був задіяний у так званій Роботинській спецоперації (2023 рік), більш відомій як контрнаступ.
– Він проходив через район моїх вогневих позицій, було реально дуже не просто. Роботинський контрнаступ перевершив усі найважчі моменти цієї війни і надовго лишиться в пам'яті, – каже.
– Чому? – прошу уточнити.
– Найперше, інтенсивність роботи і небезпека. Було реально дуже важко, велика концентрація сил і засобів як із боку противника, так і з нашого. Були реально сильні «заруби». Фактично працювали на межі повного виснаження. Я не назву конкретний бій, який би можна було вважати найважчим. Найважчі – це ті, де втрачаються люди, де є поранені та загиблі. Таких небагато, але все ж вони були. Всіх своїх загиблих я забирав з поля бою особисто. Міг цього не робити – але водночас не міг і не зробити, – пояснює.
ЗНАТИ СИЛУ ПРОТИВНИКА
Прошу Романа прокоментувати ситуацію на Новопавлівському напрямку. Говорить фактично мовою зведень Генштабу: ситуація важка, але контрольована.
– Противник намагається штурмовими групами просочуватися в наші бойові порядки, накопичуватися і проводити локальні штурмові дії. Напрямок доволі непростий. Проте бригада цілком справляється. Не без труда, але справляється. Просування в смузі нашої бригади противник не має. Ми доклали багато роботи до цього. Тримаємо крайні кордони Донецької області, щоб противник не переходив на Дніпропетровщину, – відповідає на питання «Ковбой».
Саме на цій ділянці фронту працює ворожий спецпідрозділ БпЛА «Рубікон», який росіяни називають «елітним». За словами Романа, уперше із цим підрозділом на полі бою вони зустрілися в травні 2025 року.
– У чому сильний «Рубікон»?
– Він може завдавати вогневого ураження дуже далеко від лінії бойового зіткнення. Фактично може обмежувати нашу логістику навіть у тилу. Дуже важко забезпечити підвіз боєприпасів, ротацію на позиціях, оснащення позицій, заїзд, озброєння, коли працює «Рубікон». З його появою в багато разів усе ускладнилось, але ми частково навчились із цим боротися. Головне – потужні, хороші РЕБи. Особливу увагу звертаємо на облаштування вогневих позицій, застосування антидронових сіток, різних антиланцетних захистів. Використовуємо мобільно-вогневі групи, бо є дрони на оптоволокні, на які не впливає РЕБ. Але такі дрони не сильно маневрові, і їх можна збити з рушниці, – пояснює.
Роман каже, що антидронові сітки – це те, що реально працює.
– Початок війни ставлю до аналогії: тоді противник обварювався цими «мангалами», і багато хто сміявся і казав, що це не працює. Але пройшло трохи часу, і практика показала – все, що може зупинити дрон або збільшити дистанцію вибуху від вогневого засобу, допомагає збільшити живучість особового складу та техніки. Головна умова – грамотно все застосувати, і все працює.
– Раніше казали, що у ворога багато артилерії і боєприпасів. А зараз як із цим?
– Артилерія противника нікуди не ділася. Так само активно працює, але тепер їй важче. Наші системи переважають трошки далекобійністю, постійно завдаємо вогневого ураження. Але й вони працюють. З перехоплень знаємо, що підрозділ «Рубікон» розширився. Також збільшилась kill zone. Якщо раніше kill zone ураження дронів була до 3–5 кілометрів від лінії бойового зіткнення, то тепер противник може завдавати вогневого ураження на дуже далеких підходах, у деяких питаннях це може збільшуватись до 20 км. Тактика застосування артилерії тепер частково змінюється в тому плані, що в нас час на відпрацювання вогневого завдання дуже обмежений. Інколи використати артилерійський засіб фактично неможливо, бо в районі вогневих позицій можуть літати два «суперками», три «зали», 2–3 FPV, тож упродовж 3–5 годин ми не можемо застосувати наші артилерійські засоби, бо розуміємо: якщо почнемо працювати, то все. От, наприклад, крайня наша позиція нещодавно – туди прилетіло 30 FPV. Це буквально за дві години. Уявіть лише, за дві години майже 30 FPV-дронів! Все треба максимально обережно робити, дуже добре маскуватися. Коли ти працюєш і дрон підлітає, то все – це вже біда. Дрон реально побачить, що робота ведеться, і позиція буде спалена. Можна врятуватись, якщо буде хороше маскування, потужний РЕБ, антиланцетний засіб, – говорить Роман.
Він уточнює, що в день нашого приїзду зранку був сильний туман і дощова погода. Це дає можливість підвезти БК на позиції. Але ворог використовує цю можливість так само, як ми.
Якщо ж видимість хороша, як на момент нашої зустрічі, то противник активно вестиме розвідку.
– Зараз виїжджати в район вогневих позицій – то дурна ідея, – пояснює.
Головне завдання підрозділів – виявити та зупинити штурмові групи противника, а також знищити та подавити точки зльоту.
– Тактика ворога змінилася?
– На мою думку, ворог навчився швидко масштабувати правильні ідеї. Цього нам варто повчитися. Ну от, наприклад, оптоволокно. Ми втратили ініціативу, і її перехопив противник. Противник також активно переписує бойові статути. Якщо у ворога прописано за день пройти 150 метрів штурмовою групою, то він їх пройде. Всі сили і засоби, вся тактика будуть заточені на це. Ми мусимо обʼєктивно оцінювати противника. Росія, з незрозумілих мені причин, доволі потужно себе показує на політичній арені, і дуже важко диктувати їм якісь правила.
ЧАС ЗНІМАТИ РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ
Запитую в Романа, чи думав він у 2022 році, що фронт настільки зміниться і війна буде такою довгою.
Він зізнається, що ніхто не очікував, що війна може так розтягнутися.
– Хоча зараз це цілком зрозуміло, і ніяких перспектив, що завтра буде мир, вже ніхто будує. Не буде його ні завтра, ні післязавтра. Всі налаштовані на довгу методичну роботу. Всім здавалося, що кінець буде набагато швидший, і завершення війни на той час було б набагато сприятливішим для України, ніж умови, на яких може завершитися війна зараз. За цей час Україна втратила багато підтримки. Як мінімум, на духовному рівні. Велика проблема в тому, що світ почав забувати, хто ж почав війну і хто головний злодій. Це не «війна Путіна і Зеленського». Це війна Путіна. Хочеться, щоб люди не забували, – говорить військовий.
– Наскільки важко втрачати раніше відбиті позиції?
– Важко людей втрачати, – буквально в ту ж секунду каже і додає: – Стосовно територій, то дуже сильно падає морально-психологічний стан, коли ти відступаєш. Дуже важко відступати. Так, були ситуації, коли ми мусили відходити. Важко мотивувати особовий склад у такі моменти.
Запитала Романа, що б він змінив у своїх вчинках за роки повномасштабної війни, якби така можливість була. Говорить: можливо, був би більш строгим та вимогливим.
– Можливо, забагато довіряв людям. Задовго ходив у рожевих окулярах, але це пройшло.
– А як думаєте, чи є умовні рожеві окуляри в Сирського чи Зеленського?
– Думаю, немає. Вони володіють реальним станом справ. Останнє слово має бути за фронтом, і тут головне – питання довіри. Думаю, що Президент володіє реальним станом справ на фронті. За час повномасштабної війни багато з кого злетіли рожеві окуляри. Маємо швидше реагувати.
Говорячи про довіру, згадала, що зовсім недавно командир бригади вручав найкращим бійцям шеврони. Тоді Роман написав у своїх соцмережах фразу про «правильний приклад». Прошу трошки пояснити, що він мав на увазі.
Роман разом з командиром
– За свою службу я бачив не так багато офіцерів, з яких би хотів брати приклад, кого би прагнув наслідувати. Ви тільки правильно зрозумійте зараз. Це не підлабузництво. З приходом нашого командира бригада реально змінилася. Він така людина – вміє обʼєднувати, надихати.
Згадую, що минулого разу запитувала у «Ковбоя» про те, чи є якась фраза, якою він підбадьорює бійців. Тоді він жартома сказав: «Всєх убіть, всьо отнять».
– Так, було таке, – говорить з усмішкою.
– А зараз що кажете?
– Ми всі помремо, але не в цю ротацію, – відповідає.
Роман каже, що девізом бригади є «Один за одного», і він називає ці слова не такими простими, як може здатися на перший погляд. На війні надзвичайно важливі підтримка, можливість спертися на побратима у важкі моменти.
– А вдома часто буваєте? Минулого разу казали, що 10 місяців рідних не бачили.
– Вдома не був понад рік. Совість поки що не дозволяє покинути підрозділ. Так, мама чекає, сестра чекає, але не можу покинути своїх.
І це свідчить про молодого командира та його бійців яскравіше, ніж девіз бригади і слова про правильний приклад.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото: Дмитро Смольєнко / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут.
Новини з передової