Пам’яті полковника Дмитра Букарьова (позивний «Білотур»)
Хвилина мовчання
03.11.2025 09:00
Укрінформ
Він, як командир, вийшов з «Азовсталі» серед останніх захисників Маріуполя
«Мій брат був надзвичайно мужньою, виваженою людиною з глибоким пізнанням світу та постійним бажанням до самовдосконалення. Для нас, рідних, це невимовне горе, ми втратили часточку світла», – говорить про Дмитра Букарьова його сестра, Тетяна Лісова.
Дмитро народився у Хмельницькому 19 квітня 1971 року. Через два роки сімʼя переїхала до Черкас. Мама Дмитра Лариса Букарьова розповідає, що син з раннього дитинства любив життя й був оптимістичним, обожнював жартувати й завжди посміхався, а його улюбленими фразами були – «я сам», «я чоловік». Після закінчення школи в 1988 році вступив до Балтійського університету Санкт-Петербурга на кафедру військово-морської справи. Після навчання повернувся до Черкас і працював інженером-конструктором у СКБ «Стріла», НВК «Фотоприлад».
В 1998 році Дмитро був прийнятий на службу до військової контррозвідки Служби безпеки України, у серпні 2005-го звільнився у званні «майор». До 2014 року працював на черкаських підприємствах на різних посадах: інженера, начальника служби безпеки, і навіть журналіста.
Дмитро багато читав, багато знав про військову справу. «Він шанував наші традиції, нашу мову. Вивчав історію, різні релігії, досконало знав Біблію. До речі, його позивний, «Білотур» – це давньоукраїнське ім'я. Діма більшу частину життя був атеїстом, але свого часу, таки віднайшов свою – став рідновіром. Своє рідновірське ім'я обрав ще у 2004-2005 році, а потім воно стало позивним», – розповідає Тетяна.
Коли у 2014 році почалася російська агресія на сході України, Дмитро Букарьов хотів відновитися на службі в СБУ. Того разу він отримав відмову, вдруге – теж, адже тоді доукомплектування органів військовослужбовцями запасу не проводилося. І він приєднався до полку «Азов». Поки очікував відповіді від СБУ минуло кілька місяців, добровольчі групи вже були сформовані, тож його командирами були хлопці, які служили всього кілька місяців. Дмитро з розумінням ставився до ситуації, поважав побратимів. «Він розповідав, що було смішно, коли ним керували 18-річні діти, але сприймав все з розумінням», – згадує сестра Тетяна.
З грудня 2014 року Дмитро воював в АТО/ООС, став командиром групи артилерії в батальйонно-тактичній групі, брав участь у Широкінській операції. Найбільше цінував в «Азові» відчуття братерства. Білотур служив під Маріуполем, віддав вісім років життя захисту України, виховав чимало молодих «азовців», з «Азова» пов’язане і все його подальше військове життя. Пізніше побратими розповідали, що знання Дмитра з попередньої служби були корисними і він передавав їх підлеглим. Коли «Азов» приєднали до Нацгвардії, йому відновили звання майора.
Командир «Азову» Денис «Редіс» Прокопенко писав про Дмитра: «Безпосередньо познайомився з Білотуром ще навесні 2015 року під час активних бойових дій в Широкиному. Після втрати Донецького аеропорту та Дебальцевого це була одна з найгарячіших точок на мапі. Білотур справляв враження глибокодумної людини із стратегічним мисленням… На той момент мені, як командиру роти, здавалося, що він один із небагатьох офіцерів, хто дійсно тямить в артилерії».
З лютого 2020 року Білотур став заступником командира полку «Азов» із артилерії. У 2022 році заочно закінчив Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. За роки служби Дмитро проявив себе як високопрофесійний і безстрашний розвідник та артилерист, талановитий і досвідчений командир, для якого найвищою цінністю завжди було життя підлеглих. Він виховав і загартував не один десяток артилеристів, провів чимало вдалих і ризикових операцій. Його цінували побратими, підлеглі й військове керівництво.
24 лютого 2022 року на момент повномасштабного вторгнення Дмитро був на базі в Маріуполі, разом із побратимами 86 днів тримав оборону міста й заводу «Азовсталь». Ефективно керував приданими силами та засобами артилерії, що неодноразово заважало росіянам підійти до околиць Маріуполя та прорватися в місто. Поки були боєкомплекти до азовської артилерії, росіяни не мали жодного шансу потрапити у місто – Білотур і його підлеглі працювали дуже якісно. У них була обмежена кількість снарядів, але кожен постріл був влучним. Коли боєкомплекти закінчились, Дмитро переправляв через річку і поранених, і снаряди:
«Він знайшов човни і кермував ними, постійно курсував через річку. Там загинули люди, але попри це він виконував цю роботу. На них скидали важкі протибункерні бомби, постійно когось засипало. Відкопували, на це йшло багато часу і сил – або живих, або мертвих, щоб потім рідні могли їх поховати», – згадує Тетяна.
Пізніше було ухвалено рішення відступати на «Азовсталь». Генштаб ставив завдання протриматися два тижні, вони ж протрималися майже три місяці. Перебуваючи в оточенні, Дмитро разом з побратимами відбивав численні штурми ворога. А рідним він писав, що у нього все нормально, ніколи не жалівся. Там йому виповнився 51 рік.
За час служби Дмитро Букарьов був відзначений командуванням нагородами: відзнаками «Козацький хрест» ІІІ і ІІ ступенів, «За виконання бойового завдання», медалями «За відзнаку у службі», «Захиснику Маріуполя», «За оборону Маріуполя», «За участь в АТО», «За військову службу Україні», нагрудним знаком «DEI GRATIA», двома нагородними годинниками та нагородною зброєю (пістолет), орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Востаннє Тетяна спілкувалася з братом 19 травня 2022 року. У прихованому чаті скинув геолокацію Оленівської колонії, захисники Маріуполя будуть перебувати там, про це є певні домовленості. Попросив, щоб ніхто про це не знав. Ще сказав, що знищив все – від документації до зброї, аби ворог не зміг нічого використати і попередив, що розіб’є свій телефон, тому якийсь час зв’язку з ним не буде.
20 травня 2022 року за наказом вищого військового керівництва заради збереження життя людей Дмитро Букарьов вийшов з побратимами з «Азовсталі» у так званий "полон за домовленістю". Полонених «азовців» утримували на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, в окупованому селищі Оленівка Кальміуського району Донецької області, де окупанти утворили фільтраційну в’язницю. Дмитро як командир виходив з «Азовсталі» одним із останніх. У полоні тримався надзвичайно гідно, незмінно був спокійним.
У ніч на 29 липня 2022 року підполковник Дмитро Букарьов загинув під час теракту в Оленівській колонії, вчиненому окупантами проти захисників Маріуполя. Два збіги по ДНК рідні захисника отримали наприкінці червня 2023 року.
8 липня 2023 року Дмитра Букарьова провели в останню путь в Черкасах, на прощання прийшли його рідні, друзі, колеги та побратими. Поховали захисника на четвертому міському кладовищі. «Брате, ти один з найкращих, твоя справа жива, перемога України буде і помста за вас також, а твоє ім’я буде гідно поціноване. Слава тобі, Герою! Ти був сильним і нас цьому вчив. Ти назавжди в строю», – говорить Тетяна, сестра Героя.
Фото: Суспільне
У нього залишилися мама, сестра, дві доньки, племінник, багато близьких, друзів і побратимів.
В листопаді 2023 року Дмитра Букарьова Указом Президента України удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня (посмертно).
Захисникові посмертно присвоєно звання полковника.
Фото: Суспільне Черкаси
У Черкасах фотографія Дмитра Букарьова встановлена на стелі пам’яті загиблим захисникам і захисницям України, у травні 2024 року його посмертно нагородили почесною відзнакою «Захисник України – Герой Черкас».
18 травня 2025 року травня під час ХХХ вшанувань Героїв Холодного Яру, на Меморіалі козакам-добровольцям біля Мотриного монастиря було урочисто відкрито нові пам’ятники полеглим борцям за Українську державу, серед яких Дмитро Букарьов.
Вічна шана Герою!
Фото: архів Тетяни Лісової
Новини з передової