Пам’яті головного сержанта, морпіха Івана Барзуха (позивний «Барз»)
Хвилина мовчання
28.11.2025 09:00
Укрінформ
Романтик, який ніколи не кидав своїх
Боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти Іван Барзух обрав армію, коли йому виповнилося 18 років. Він умів дружити та любити. Пройшов АТО. У травні 2021 року був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Після повномасштабного вторгнення РФ Іван тримав оборону "Азовсталі" у Маріуполі. Про загибель морпіха родина дізналася 15 березня 2022 року, але тіло повернули більш ніж через два роки.
Фото з сімейного архіву
Іван народився 20 вересня 1990 року на Херсонщині. Пані Світлана, мати Героя, розповідає, що поява на світ сина її дуже змінила. Жінка лишилася з маленькою дитиною одна, без жодної підтримки.
– Як народився Іван, почалося моє життя – в усіх сенсах. Ми з ним були не просто мамою і сином, а мали дуже тісний дружній зв'язок до останнього, – каже пані Світлана, яка нині служить бойовою медикинею.
Додає, що в школі Іван вирізнявся харизмою. І вчителі не завжди знали, що вдіяти з хлопцем, який завжди був відвертим. Однокласники після загибелі Івана писали у соцмережі про його сонячну усмішку, що полонила дівчачу частину класу.
В армію Іван пішов на перший контракт у 18 років, ще задовго до війни.
– Тоді не хотіли йти служити, але в сина це було в крові, покликанням. Він мені пояснив: "Я вступати нікуди не буду, піду в армію". Його перший контракт — із Житомирською 95-ю окремою аеромобі́льною бригадою. До речі, Іван був першим контрактником у громаді на Білозерщині. У часи АТО служив у 36-й бригаді, – ділиться жінка.
Коли вони мешкали у Львові, мама брала маленького Івана з собою на стрибки з парашутом. Для жінки це було хобі, що, очевидно, вплинуло на життєвий вибір Івана. А ще їй подобалася зброя. Для сина мама була такою собі жінкою-воїном, цей образ він навіть переніс в одну з комп’ютерних ігор.
– Він "присів" на те, що подобалося мені, і примножив це, реалізувавши краще. Іван просто пішов до армії, де став десантником, штурмовиком. А ще любив ножі і мачете — мав власну колекцію. А взагалі по життю він був романтиком, – розповідає пані Світлана.
Іван був дуже комунікабельним, компанійським. Гарно готував: побратими розповідали, що завжди годував тих, хто заходив до нього у бліндаж.
– Ніколи би нікого не кинув. Із дитинства приносив додому нічийних котиків, собачок, бо всіх треба було врятувати, – додає жінка.
Каже, що син жив армією, вільно спілкувався англійською, отримав пропозицію продовжувати військову кар’єру за кордоном.
– Навіть якби він не продовжив контракт перед широкомасштабним вторгненням, то все одно рвонув у Маріуполь, до своїх. Востаннє ми спілкувалися 3 березня 2022 року. Чому це все з ним сталося в Маріуполі? Тому що Іван ще з одним побратимом кинулися рятувати пораненого, який просив про допомогу. Врешті загинули всі троє. Їхні тіла згодом витягли, а сина не змогли, – каже пані Світлана.
Вона додає, що з часом дізналася про обставини загибелі сина: пораненого Івана забрали росіяни і він помер у полоні.
Фото з сімейного архіву
Коли вдалося повернути тіло, Івана поховали в селі Лимани на Миколаївщині.
-Там кладовище знаходиться в такому місці, що з нього видно воду. А він дуже любив воду, плавав, як дельфін. А ще він дуже любив Миколаїв, – зазначає мати Героя.
Пані Світлана розповідає, що у Івана залишилася донька. Із дружиною він був розлучений.
– Але в 2021 році зустрів у Миколаєві хорошу дівчину Злату, і це була така любов…, – каже вона.
Пані Світлана, її чоловік Василь та двоє синів – Олег на Мар’ян – нині в ЗСУ.
Для Олега, який служить капеланом у 119-й бригаді тероборони, саме старший на шість із половиною років Іван став прикладом для наслідування.
– Брат усе своє життя присвятив військовій службі. Я дивився на Івана, і було бажання наздогнати і перевершити його, мати такі ж здобутки. Хотів служити, це був обов’язковий пункт у моєму житті «до виконання». Навіть було бажання піти в морську піхоту ще до широкомасштабного вторгнення – тільки тому, що там був брат. Але не склалося, – каже Олег.
Згадує, що коли навчався у Київській православній богословській академії, був іподияконом у Володимирському патріаршому кафедральному соборі. Показав Іванові фото тих, хто виходить на кліру собору, і брат сказав, що на світлині – "викапаний офіцер".
– Хоча тоді про це ще й думки не мав. А потім друг покликав мене за компанію вчитися на військову кафедру, мовляв, отримаємо звання молодших лейтенантів. І я підтримав, адже думав, що Іван – сержант, а я буду лейтенантом, хоч у чомусь його обжену. І коли отримав вищу освіту, офіцерське звання, то я згадував йому про це за нагоди, – ділиться Олег.
Каже, що Іван за нього завжди заступався.
– Ми вже жили у Станіславі на Херсонщині, у школі я був тихенький. Нахабніші однокласники булили мене, як зараз кажуть. Іван приходив і захищав. І старші хлопці знали, що я – брат Івана Барзухи, мене не можна ображати, – розповідає чоловік.
Олег згадує, що на початку широкомасштабного вторгнення писав брату.
– Я розумів, де він перебуває. Спочатку Іван відповідав, потім кілька днів – ні. Напевно, між нами існував сильний емоційний зв'язок, адже десь 15 березня стався такий випадок. Я чергував у Києві, довкола — тиша, коли в мене просто починають литися сльози. Не розумів, від чого, але всередині все щеміло й боліло. Про загибель брата сказали за кілька днів. Тоді я зрозумів, звідки взявся той біль, – розповідає він.
Ті, хто знав Івана, кажуть, що він був справжній. Якщо любив, то без тями, якщо був вірний, то назавжди.
Честь і слава Герою!
Перше фото: Суспільне Миколаїв/Федір Бондар
Новини з передової