Некласична психологиня Аліса Столяр пише про те, як непрохана допомога може нашкодити. Що робити в моменті, коли близька людина потребує підтримки.
Фото ілюстративне, Веслі Тінгей, unsplash.com
Чи знайома вам ситуація, коли ви ділитеся своїми почуттями, переживаннями з близькою людиною, а у відповідь отримуєте список непроханих порад «що вам треба зробити»?
Ви кажете: «Мені зараз так погано», а у відповідь чуєте: «Так, піди прогуляйся», «Не звертай уваги», «Не бери близько до серця».
Від цих слів не стає легше, бо це те саме, що прикласти пластир, коли у вас зламана рука.
Чому так відбувається? Чому це не працює і навіть шкодить? Що насправді потрібно в моменті?
Поговорімо про це. Коли людині погано, то найменше, що вона хоче почути, — це чийсь блискучий план порятунку її життя. Частіше за все їй хочеться, щоб просто хтось був поруч, вислухав і тримав за руку.
Однак важливо, що було б цінно, щоб людина озвучила про ці свої потреби в голос, а не чекала, поки інший вгадає, що потрібно зробити. Але про це вже іншим разом.
Однак буває так, що, навіть озвучивши чітко, що нам потрібно в цей момент, нас засипають своїми непроханими порадами.
Чому так відбувається?
1. Людям, які не зовсім добре знайомі з власними почуттями, складно витримувати чужі емоції
Усі ми живі люди. І в кожного з нас є почуття. У своїй практиці спостерігаю, що часто людям важко зрозуміти, які саме емоції вони відчувають. Ще важче витримувати їх. Коли поруч із нами людина проживає складні почуття (злість, сум, біль, гнів, роздратування, образу), ми можемо відчувати тривогу і страх. А також сильне бажання щось зробити, щоб не відчувати цього всього. Тому ми починаємо «щось робити»: радити («краще витри сльози і йди прогуляйся»), заперечувати («припини, нічого страшного не трапилося»), знецінювати («ой, подивися, а комусь ще гірше, ніж тобі»).
Щоб витримувати стан іншої людини, нам важливо спочатку навчитися проживати власні емоції та почуття. Навчитися відокремлювати «де мої почуття», а «де вже не мої».
2. «Я краще знаю». Щоб створити ілюзію контролю, ми проєктуємо власний досвід на когось іншого.
Коли поруч із нами людина в стані емоційного напруження, ми можемо відчувати тривогу, безпомічність і страх невідомости. Ми не можемо передбачити, що буде далі, як людина себе буде поводити і — щоб хоч якось контролювати ситуацію — починаємо ділитися з нею тими порадами, які спрацювали у нашому житті. Здається, що ми вже пережили цей досвід, цей лайф-хак спрацював для нас, а значить, це те, що точно спрацює для іншої людини. В такому випадку ми займаємо умовно позицію «зверху» і починаємо повчати того, кому це зовсім не потрібно.
Але тут важливо пам’ятати: що спрацювало для нас, не обов’язково спрацює для іншої людини. У кожного свій шлях, свій життєвий досвід.
3. «Синдром рятувальника», або потреба бути корисним
У своїй роботі я часто працюю з негативними переконаннями, які нам дісталися у спадок від значущих дорослих. І тут важливо згадати про одне з них, яке багатьом відоме: «чому ти лиш про себе думаєш», «спочатку іншим допоможи, а вже потім про себе думай». Наче нічого поганого в ньому нема, якби не одне «але» — це переконання транслює нам: не враховуй своїх сил і можливостей, а просто біжи і рятуй; будь корисним. У ситуації, коли комусь поруч погано, важливо враховувати власні ресурси: чи достатньо у вас сил, щоб зараз бути поруч, чи справді ви зможете надати якісну допомогу, чи, може, ви просто жертвуєте собою? Тут дуже тонка межа до гри за сценарієм Трикутника Карпмана (але про це теж іншим
разом).
Якщо відчуваєте, що біжите когось рятувати, зупиніться на секунду і спитайте себе, чи вас саме про це просили?
Чому це не працює і навіть шкодить?
Усі ці моделі поведінки швидше шкодять, ніж допомагають, бо таким чином ми ніби намагаємося «виправити» людину, а не почути її.
«Напевне, я занадто складна…, зі мною щось не так…, нікому не можна довіряти…, мене не чують», — ось що думає близька нам людина в цей момент. Вона може думати, що обтяжує вас своїми проблемами і повністю закритися від всіх.
Що насправді потрібно в моменті?
Коли людина ділиться своїми почуттями і не просить про пораду чи підказку, що їй робити, то, швидше за все, їй потрібна просто ваша присутність поруч.
Але, щоб знову не зашкодити стосункам, найкраще, що ви можете зробити для себе і для близької вам людини, — це запитати: «Як я можу тобі зараз допомогти?», «Як саме я можу тобі допомогти?», «Чи потрібна тобі від мене порада, чи просто щоб я посиділа поруч?» Це допоможе вам зрозуміти, чи достатньо у вас сил для того, щоб дати їй те, чого вона потребує. Бо коли у вас недостатньо власного ресурсу, це буде не допомога, а жертва (пам’ятаєте про Трикутник Карпмана?).
Важливо не оцінювати стан, не вішати ярликів, а достатньо просто сказати: «Я чую, як тобі складно»; «Ти маєш право так почуватися»; «Я поруч».
У кожному з нас живе той, хто ділиться, і той, хто поспішає радити. Іноді варто чесно запитати себе: «Чи можу я бути поруч, не рятуючи? Чи здатен я витримати чужі почуття без дії? Чи не намагаюся я зробити легше собі, називаючи це допомогою?»
Іноді найкраща допомога — це просто дозволити іншому бути.
P.S. Психотерапія працює не тому, що психолог знає, як правильно. Вона працює тому, що клієнт нарешті знаходить простір, де його не намагаються полагодити. Де йому дозволено бути розбитим, злим або слабким стільки, скільки потрібно. Зцілює не алгоритм дій, а присутність іншої людини, яка не відвертається від твоїх шрамів.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції авторки. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
Західна Україна
Інформує: Shpalta.media