«В Україні я щаслива». Історія Олени Курило, яку назвали «першим обличчям війни»

«В Україні я щаслива». Історія Олени Курило, яку назвали «першим обличчям війни»

24.02.2026 13:20

Укрінформ

Жителька Чугуєва після лікування за кордоном у 2023-му повернулася додому, досі ремонтує свою квартиру, пошкоджену ракетним ударом, і нещодавно знайшла роботу

Світлина Олени Курило, пораненої внаслідок російського обстрілу 24 лютого 2022 року, потрапила на шпальти багатьох іноземних видань. Закривавлене обличчя, перебинтована голова, у погляді – розгубленість, приголомшення, нерозуміння. Такою її побачив фотограф-документаліст Вольфганг Шван (США) після того, як медики швидкої надали першу допомогу.

Через місяць картину «Перше обличчя війни», яку за фото намалювала художниця Женя Гершман, продали на американському аукціоні Heritage Auctions за 100 тисяч доларів. Ці кошти спрямували на підтримку ЗСУ. І тоді ж для пораненої українки почалася боротьба за відновлення зору…

Напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення кореспондентка Укрінформу поспілкувалася з Оленою про повернення в Чугуїв, її сумну впізнаваність і нову діяльність.

ТІЛЬКИ-НО ЗАВЕРШИЛА ЛІКУВАННЯ, СІЛА НА ПОТЯГ ДО УКРАЇНИ

Понад рік жінка перебувала за кордоном, де перенесла загалом чотири операції. Кошти на лікування та проживання донатили небайдужі люди. Зокрема, українкою опікувалася британська газета Daily Mail, у якій також виходила фотографія Олени. Завдяки виданню та його читачам жителька Чугуєва спершу виїхала до Польщі, а згодом – до Лондона, де зробили четверту операцію. Також допомагала художниця Женя Гершман, яка намалювала портрет за фотографією.

Фото: Zhenya Gershman/Facebook

Олена наголошує: мала хороші умови проживання та пропозицію залишатися, однак понад усе хотіла додому.

Олена Курило

– У Лондоні я жила за спонсорською схемою «Дім для українців» у чудової сім'ї, яка мене обрала. Чоловік – фотохудожник, а дружина – менеджер з підбору акторів для кінофільмів і театрів. У них триповерховий будинок, я мала кімнату, усі зручності. У родині є двоє діток. Хоч я не розумію англійської, з ними знайшла спільну мову. Потім мені пропонували оселитися в будинку, яким опікується королівська родина. Координаторка показувала фото звідти. Справді, там умови прекрасні. Але не побачила я себе в чужій країні… Як туристу поїхати – так, класно. Але жити постійно – ні. Ну що б я там робила? Після операції в Лондоні я знову поїхала на лікування до Польщі. Воно закінчилося 16 червня (2023 року, – ред.), а 18-го я вже сиділа у потязі Перемишль – Харків, – ділиться Олена.

Згадує: щоб віддячити гостинним лондонцям, готувала для них українські страви.

– Варила борщ, вареники, смажила млинці. Борщу вони ніколи раніше не куштували, тож їм було цікаво, і говорили, що сподобалося, – зазначає Олена.

Фото: Wolfgang Schwan/Anadolu Agency

ВТРАЧЕНЕ ЗДОРОВ’Я: ЛІКУВАННЯ ТА АДАПТАЦІЯ

Про той страшний день 24 лютого 2022-го жінка воліє не згадувати. Перебуваючи в шоковому стані, вона спершу відмовилася від госпіталізації. Та невдовзі стало зрозуміло, що без неї не обійтися: потрібно було діставати дрібні уламки скла з обличчя, і дуже постраждали очі. Олена з теплотою говорить про місцевих медиків: «Ніхто ж не був готовий до того, що почалося, а вони працювали так професійно і самовіддано».

Після операцій за кордоном одним оком Олена бачить на 30 відсотків, другим – на 80.

– Сітківку ока відірвало, залишилася її частинка… Читала, що в деяких країнах починають проводити операції зі заміни сітківки на штучну, але це тільки розвивається… На другому оці скло зачепило тільки роговицю. Мені потрібно періодично обстежуватися та підтримувати той стан, який є. Але мозок людський – цікава штука. Коли одне око почало зовсім погано бачити, кут зору другого збільшився. Я звикла, адаптуюся, усе роблю в побуті, тепер вийшла на роботу. От східці для мене – це проблема. Не бачу їхньої висоти, наче просто рівно. Півтора року тому не зорієнтувалася, бо трохи й сутеніло, – упала, подвійний перелом на руці. Читати не можу, а раніше багато читала, проте слухаю аудіокнижки, – розповідає Олена.

Крім зору, вона має й інші відчутні наслідки травми – фізичні та психологічні.

– Є проблеми з нирками, шлунком, бо дуже багато ліків треба було приймати після операцій. Звісно, здоров’я геть не таке, як було до війни… З вухами постійно проблеми – запалення, отити. Чи це наслідки контузії, не знаю. Ну і посттравматичний синдром. Удень я себе контролюю. Але щоночі мені сняться вибухи – цього не можу позбутися. Хочеться по-справжньому виспатися, – ділиться Олена.

ВІД ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ – ДО ПІДТРИМКИ ДОРОСЛИХ

Більше ніж 20 років жінка працювала хореографом, потім була культорганізатором, в останні чотири роки перед повномасштабною війною – вихователем у дитячому садку. А тепер вона проєкт-менеджер у чугуївському офісі громадської організації «Захист держави».

– Після повернення додому з-за кордону я дуже хотіла бути корисною. І коли мені запропонували цю роботу, сильно зраділа. Це мене заново змотивувало. Ми тільки-но відкрилися, тож я сама ще вчуся. Налагоджую контакти з ветеранськими організаціями району, виїжджаємо у громади. Наша головна місія – безплатна юридична допомога військовослужбовцям, ветеранам, звільненим з полону та їхнім рідним, родинам безвісти зниклих. Також можуть звертатися по консультації люди інших вразливих категорій. Згодом, крім юриста, у нас консультуватиме і психолог. Бо це теж украй затребувано, – розповідає Олена.

Жителі району доволі часто впізнають землячку. До слова, її обличчя зображено на одному з бігбордів у Чугуєві.

– У соціальних мережах я не афішую свою історію. Не виставляю фотографій. Але, звісно, мене впізнають: «Це ви та жінка, яку поранило в перший день». Люди підходять на вулиці, у магазині – зі словами підтримки. Минулого тижня ми їздили по роботі у Слобожанське. Мене теж упізнали. З одного боку, це приємно. А з іншого, якось і некомфортно, бо все-таки я два роки просиділа вдома без роботи і тепер знову соціалізуюся… Не хочу бути якоюсь особливою, хочу жити звичайним життям, бо ця моя «слава» не дуже гарна… – каже Олена.

Більшість людей, які впізнають «перше обличчя війни», трохи дивуються, що землячка не зосталася за кордоном.

– Кажуть: «А ми думали, що ви в Європі». Але я вдома – і щаслива від цього. Так, ми не спимо ночами, тут дуже небезпечно… (Чугуївська громада також періодично зазнає російських ударів, – ред.) Може, хтось адаптується краще за кордоном, але ж я й там спати не могла! Хоч за кордоном не летіли ракети на голову, не було вибухів. Моє тіло було там, а всі думки – в Україні, – пояснює жінка.

Нині вона проживає у селищі за кілька кілометрів від Чугуєва, хоч узимку буває незручно добиратися на роботу.

– Ремонт у квартирі в Чугуєві ще не закінчився. Грошей не вистачило. Але й залишатися там я не можу. Заходжу, дивлюся на місце, де все це сталося, де мене поранило, – відчуваю якусь небезпеку. Емоційно важко. А коли ще й летять ракети, «шахеди» уночі… Почуваю себе більш безпечно там, де живу тепер. Думаю, повернуся у квартиру, коли закінчиться війна. Коли запанує мир. І дуже сподіваюся, що це буде цього року, – говорить Олена.

Як повідомлялося, 24 лютого 2022 року місто Чугуїв зазнало обстрілу, зокрема, російська ракета влучила у двір житлового п’ятиповерхового будинку в мікрорайоні Авіатор. Виникла пожежа. Тоді загинув 13-річний школяр Антон Тарасенко. Він став першою жертвою повномасштабної агресії РФ на Харківщині. Кількох людей було поранено.

Юлія Байрачна, Харків – Чугуїв
Перше фото – з архіву Олени Курило, інші фото – авторки

   
Новини з передової